Глибоко в тропічних лісах Мадагаскару ботанік Жюль Моро натрапив на рослину, яку він ніколи раніше не бачив.
Він виділявся не розміром чи кольором, а своєю тривожною формою — моторошно людською, м’ясистою, майже непристойною. Воно злегка гойдалося, незважаючи на нерухоме повітря, ніби дихало.
Місцеві жителі назвали його «La Fleur du Diable» — Цвіт диявола. Легенди попереджають, що ті, хто довго на це дивиться, впадуть у транс і ніколи не повернуться.
Жюль, людина науки, висміював марновірство. Взяв зразки, сфотографував, навіть помацав гладку поверхню. Було дивно тепло.
Тієї ночі у своєму наметі Жюль не міг заснути. Він почув шепіт, спочатку нерозбірливий, але незабаром утворив слова мовою, яку він не знав, але якимось чином розумів. Вони назвали його ім’я.
«Ти нагодував мене… тепер залишишся».
Джулс закричав, але не вийшло жодного звуку. Коріння виривається з ґрунту, обвиваючи його ноги, тягнучи його до роззявленого отвору рослини.
Повернувшись у реальний світ, пошукові загони знайшли покинутий табір Джулса. Залишився лише його фотоапарат із одним останнім фото: «Цвіт диявола», широко розкритий, усередині якого ледь помітно щось схоже на людину, назавжди в пастці найжорстокішого творіння природи.
З того дня ніхто більше не смів заходити в ту частину лісу.
