Глибоко в тропічних лісах Мадагаскару ботанік Жюль Моро натрапив на рослину, яку він ніколи раніше не бачив.
Він виділявся не розміром чи кольором, а своєю тривожною формою — моторошно людською, м’ясистою, майже непристойною. Воно злегка гойдалося, незважаючи на нерухоме повітря, ніби дихало.
Місцеві жителі назвали його «La Fleur du Diable» — Цвіт диявола. Легенди попереджають, що ті, хто довго на це дивиться, впадуть у транс і ніколи не повернуться.
Жюль, людина науки, висміював марновірство. Взяв зразки, сфотографував, навіть помацав гладку поверхню. Було дивно тепло.
Тієї ночі у своєму наметі Жюль не міг заснути. Він почув шепіт, спочатку нерозбірливий, але незабаром утворив слова мовою, яку він не знав, але якимось чином розумів. Вони назвали його ім’я.
Коли він відкрив очі, його вже не було в наметі.
Він стояв у лісі, де все пульсувало, живе якимось чужим ритмом. З дерев сочився сік, який мерехтів, як кров. А в центрі всього… Цвіт диявола. Він став вищим, його шкіра блищала, щілина на верхівці розширилася, як рот.
Воно заговорило.
«Ти нагодував мене… тепер залишишся».
Джулс закричав, але не вийшло жодного звуку. Коріння виривається з ґрунту, обвиваючи його ноги, тягнучи його до роззявленого отвору рослини.
Але рослина все ще чекає… ніжно погойдуючись… шепочучи.
